_03_03.png)
Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом знесення самочинного будівництва, виходив із того, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використані всі інші заходи впливу та притягнення до відповідальності винних осіб.
Крім того, суд вказав, що знесення спірних будівель не забезпечить справедливу рівновагу між інтересами суспільства та інтересами законних володільців спірних будівель на мирне володіння своїм майном, що узгоджується з положеннями статей 6, 13 Конвенції про захист прав й основоположних свобод.
Колегія суддів ВССУ не погодилась з такими висновками суду апеляційної інстанції й зазначила таке.
Відповідно до частин 1, 2 та 4 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпорядження своїм майном.
Посилання апеляційного суду на те, що знесення спірних самочинних будівель не забезпечує справедливу рівновагу між інтересами суспільства та інтересами законних володільців спірних будівель на мирне володіння своїм майном, пославшись на положення статей 6, 13 Конвенції про захист прав й основоположних свобод і не зазначаючи відповідні прецедентні рішення Європейського суду з прав людини, які б тлумачили ці норми вказаної Конвенції, не означає, що, захищаючи права одних власників, при тому тих, які здійснили самочинне будівництво, можна порушувати таке ж право інших співвласників майна, зокрема позивачки.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішеннях Європейський суд з прав людини вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року).
Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства, та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).
Отже, апеляційний суд не звернув увагу на те, що у даній справі захисту потребують не суспільні інтереси, а інтереси фізичної особи як співвласника майна.
Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення).
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№6-21544 св 15) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
